Дивовижна історія американської дівчини Саманти Сміт, яка прорвала “залізну завісу”

Саманту називали і маленьким послом миру, і знаряддям пропаганди. Безумовно, без пропаганди не обійшлося, але так сталося, що Саманта зіграла на руку обом наддержавам: зачарувала радянських людей своєю американською безпосередністю і показала американцям людське обличчя СРСР. Саманта є прикладом того, як зовсім невідомі “маленькі” люди можуть вплинути на цілі народи та перебіг історії.

Коли в СРСР дізналися про катастрофу невеликого двомоторного літака, на борту якого, крім Саманти і її батька, знаходилося ще шість чоловік, багато хто вирішив, що вона стала жертвою операції спецслужб. Тепер, 36 років потому, більшість тих, хто пам’ятає історію Саманти, схиляється до того, що її смерть була випадковістю, як і збіг обставин, які зробили її знаменитістю.

Як Саманта написала листа Андропову

Навесні 1983 року газета “Правда” опублікувала лист, адресований Юрію Андропову, якого кілька місяців тому обрали генеральним секретарем ЦК КПРС.

“Мене звуть Саманта Сміт. Мені 10 років. Вітаю вас з вашим новим призначенням, – говорилося в листі. – Я дуже турбуюся, чи не почнеться ядерна війна між Радянським Союзом і Сполученими Штатами. Ви за війну чи ні? Якщо ви проти, то, будь ласка, скажіть, як ви збираєтеся не допустити війну? Ви, звичайно, не зобов’язані відповідати на це питання, але я хотіла 6и знати, чому ви хочете завоювати весь світ або, принаймні, нашу країну. Господь створив землю, щоб ми всі разом могли жити в світі і не воювати”.

Джейн Сміт, мама Саманти, досі живе в невеликому містечку Манчестер в штаті Мен, звідки в листопаді 1982 року відправили лист за адресою “Пану Юрію Андропову, Кремль, Москва, СРСР”.

“Це було вдень у неділю. Я читала свіжий номер журналу Time з фотографією Андропова на обкладинці. Я сказала Саманті, як було б чудово, якби у нього зявилися якісь нові ідеї, як Америці і Радянському Союзу жити в мирі. Мені довелося підбирати дуже прості слова, щоб пояснити їй, що таке холодна війна, – розповідала Джейн – Тоді вона мені каже: а чому б тобі не написати йому листа. Я їй, абсолютно не подумавши, відповіла: ось сама і напиши. Вона пішла, а через деякий час повернулася – з листом”.

Побоювання п’ятикласниці зі штату Мен в той час поділяла більшість американців. Призначення колишнього глави КДБ лідером Радянського Союзу не принесло розрядки в радянсько-американські відносини. Набирала обертів гонка озброєнь, четвертий рік йшла війна в Афганістані.

Публікуванню листів Саманти в “Правді” передували заяви США про розгортання системи ПРО в Європі і про програму “зоряних війн”. І промова Рейгана, в якій він назвав СРСР “імперією зла”.

У той самий час на Заході наростали протести проти ядерної зброї, і демонстранти критикували не тільки СРСР, а й політику Рейгана, який поставив за мету наздогнати і перегнати Радянський Союз в ядерній гонці.

У сім’ї соціального працівника Джейн Сміт і її чоловіка Артура, вчителя англійської мови, про політику говорили мало. Єдиним, що пов’язувало Смітів з СРСР, була поїздка Джейн в Радянський Союз в 1964 році в складі студентської групи.

Проте у Саманти, за словами її матері, на той час вже був досвід написання листів високопоставленим особам. Одного разу вона побачила по телевізору Єлизавету II, яка перебувала з візитом по той бік кордону, в Канаді. Британська королева так вразила уяву Саманти, що та написала їй листа, на який через деякий час прийшла відповідь.

“Це її дуже надихнуло, – розповіла Джейн. – Вона зробила висновок, що варто писати листи і що на них обов’язково прийде відповідь”.

Однак Андропов (або його референт) на лист не відповів. 10-річна Саманта роздавала інтерв’ю журналістам з усього світу, що розшукали її, як тільки лист був опублікований в “Правді”. Та питання про те, чи хоче Андропов війни, поки залишалося відкритим.

Тоді Саманта написала другий лист, цього разу радянському послу в США Анатолію Добриніну, в якого вона запитала, чи збирається Андропов відповісти на її запитання. “Мені здалося, що мої питання хороші, яка різниця, що мені 10 років”, – написала вона.

“У Радянському Союзі нічого не відбувалося просто так. Я думаю, затримка була викликана тим, що апаратники просто не звернули на цей лист уваги. А потім вони схаменулися і сказали: не можна упускати таку чудову можливість”, – говорить Дональд Дженсен, експерт Центру трансатлантичних відносин при американському університеті Джона Хопкінса. Він дотримується точки зору, що випадковістю в цій історії був тільки перший лист Саманти.

І ось 25 квітня 1983 року “Правда” публікує відповідь Андропова Саманті, який відразу передрукували американські газети.

“Мені здається (я суджу по листу) що ти смілива і чесна дівчинка, схожа на Беккі, подружку Тома Сойєра”, – так починається лист Андропова, якому західні ЗМІ часто приписували любов до джазу та до американської літератури.

Далі автор листа нагадує, що СРСР і США разом воювали у Другій світовій, і пише, що СРСР хоче жити в мирі “з такою великою країною, як Сполучені Штати”. На закінчення він запрошує Саманту відвідати Радянський Союз і на власні очі переконатися в його миролюбності.

Чи намагався Радянський Союз через публікацію листування Саманти Сміт з Андроповим дійсно подати сигнал до розрядки?

Колишній дипломат в СРСР Дональд Дженсен нагадує, що в той час як весь світ боявся СРСР, країна була виснажена гонкою озброєнь: “Радянський Союз гнив зсередини. І еліта – Андропов і його оточення – знали про це. І тут підвернулася Саманта зі своїм листом. Вони зрозуміли, що можуть використати її для того, щоб простягнути оливкову гілку Заходу”.

Більшість експертів відкидає припущення про те, що Сміти відразу були завербовані радянськими спецслужбами.

“Я думаю, що вони підхопили тренд і спробували його очолити, – вважає заступник головного редактора видання “Цілком таємно” Леонід Веліхов. – Я маю на увазі радянські спецслужби, дипломатів та деяких журналістів, які там працювали, тому що всі ми знаємо, що, скажімо, АПН було не стільки інформаційним агентством, скільки дахом для журналістів в погонах”.

Джейн Сміт розповідає, що репортери дійсно були єдиними, у кого була можливість відкрито перевірити, що вони за люди і чи підходять вони для запланованої “миротворчої операції”.

Це при тому, що радянським журналістам для поїздки в Мен потрібен був особливий дозвіл, цей штат був для них закритий, як деякі радянські міста були закриті для іноземців.

Що стосується радянського посольства, за словами Джейн, дипломати зв’язалися з її сім’єю вже після листа Андропова – щоб організувати поїздку. Американська влада теж не напрошувалися на контакт і вже перед самим від’їздом Смітів в СРСР їм подзвонили з держдепартаменту і запропонували проконсультувати про те, що їх може чекати в гостях у Андропова.

“Ми запитали чоловіка з держдепу, який зайшов до нас перед від’їздом, що нам робити, якщо нас поставлять у незручне становище, якщо вийде, що ми виступаємо проти власної країни, – згадує Джейн. – І знаєте, що він нам відповів? Він сказав: вони не стануть цього робити. Вони все розуміють і не стануть цього робити”.

З розмови зі свідками тих подій дійсно складається враження, що поїздка Саманти була мало не спільною радянсько-американською операцією по налагодженню мостів.

Джейн згадує, що за час двотижневої поїздки в СРСР в липні 1983 року делікатна ситуація виникла тільки одного разу, коли Саманті запропонували підписати петицію проти Рейгана, і батьки, які всюди супроводжували дочку, вчасно її зупинили.

Поїздка Саманти Сміт в СРСР

В рамках ідеологічної програми Смітів відвели в Мавзолей Леніна (пустили без черги) і до могили Невідомого солдата (співробітник Держдепу ще перед від’їздом пояснив їм, що покласти до неї квіти етикетом холодної війни не забороняється), але піонерський галстук Саманті не намагалися пов’язати і взагалі, судячи зі спогадів Джейн, влада проявляла політкоректність. Загалом під час поїздки Саманта відвідала Москву, Ленінград і Артек у Криму.

Саманту познайомили з першою жінкою-космонавтом Валентиною Терешковою та іншими знаменитостями, а ось сам Андропов, який тяжко хворів практично з моменту свого призначення генсеком, замість себе прислав подарунки, пояснивши це зайнятістю. З ним Саманта розмовляла по телефону.

Смітів селили в кращих номерах готелів для інтуристів і возили по Москві на представницькій “Чайці”. І лише в кримському піонерському таборі “Артек”, куди Смітів відправили на три дні, Саманта заявила, що буде жити з іншими дітьми, а не в готелі з батьками. Таким чином вона скуштувала трохи радянського побуту.

“Сиджу з вожатими, обідаю. Раптом біжить до мене якась дитина, мене кличе, – розповідала артеківська вожата з загону Саманти Ольга Сахатова. – Підбігаю. “У чому справа?” “Що це таке?” “Це сосиски”.” А чому вони такі жовті?”.”А які вони повинні бути?” “Червоні. Я не буду їх їсти”.

Ольга Сахатова передбачає, що і в “Артеку” Саманта перебувала під наглядом співробітників держбезпеки – просто діяли вони “з-за кущів”, ​​звідки вони одного разу і з’явилися, коли Ольга з Самантою відправилися кататися на човні з незнайомим молодим рятувальником.

“Не встигли ми відплисти п’ять метрів від берега, як звідкись на порожній гладі моря взявся прикордонний катер, – згадує Ольга. – Суворі люди. Допитали хлопця по повній програмі. А нас потихеньку назад відправили. Саманта запитує: хто такі, чому такі серйозні. Не могла ж я їй пояснити, що це КДБ нас сварить, що ми поводимося не так, як задумано”.

Джейн Сміт і сьогодні вважає, що, навіть якщо держави і намагалися використовувати Саманту в психологічній війні, їх народи від цього тільки виграли. “Ми вважали, що робимо добру справу. Так, це була хороша реклама для Радянського Союзу. Але це була реклама і для американців теж, – розповіла Джейн. – Завдяки поїздці Саманти, по телевізору в США вперше показали, як грають радянські діти. До цього нам показували суцільні паради з танками і солдатами. А радянські люди вперше побачили, що у американців теж є сім’ї”.

І підозрілі один до одного народи дійсно відтанули, зачаровані безпосередньою американкою, що пояснювала в інтерв’ю, що Ленін – це “щось на кшталт Джорджа Вашингтона”, а піонери схожі на скаутів.

Леонід Веліхов, якому в той рік було 20, каже, що спочатку ставився до Саманти Сміт скептично, як і всі покоління, які дорослішали у епоху застою.

“Коли ми побачили Саманту на власні очі, цей скепсис трохи зник, – казав потім Веліхов. – Вона була дуже приваблива, безперечно дуже щира, вона абсолютно не схожа, наприклад, на цього божевільного доктора Чарльза Хайдера, який потім десь там нібито голодував, і інших фігур, яких у нас піднімали на щит, і ми навіть не знали, наскільки малопопулярні вони були в своїх країнах”.

Сюжет про Саманту Сміт на каналі Інтер, 2010 рік:

Американські журналісти, що всюди супроводжували Смітів у поїздці, теж з симпатією ставилися до Саманти, яка на диво швидко навчилася не бентежитися перед спрямованими на неї камерами. Газета New York Times назвала її “школяркою, яка обеззброїла Радянський Союз”.

Американські журналісти не звинувачували Смітів у зраді, однак дехто був незадоволений їх наївністю.

“Ніхто не заперечує, що Саманта Сміт поводилася з гідністю і безпосередністю, типовою для молодої американки. Цим вона заслужила захоплення. Однак того ж не можна сказати про Джейн і Артура Сміта, що дозволили Кремлю грати своєю дочкою як пішаком”, – так було написано в редакційній статті в Miami Herald.

Газета нагадала, що поки Смітам показували Радянський Союз, розгорталася драма навколо іншого листа – теж Андропову, і теж від п’ятикласниці.

Про лист Андропову дочки політв’язня Ірини Тарнопольської, п’ятикласниці з Харкова, писали влітку 1983 року численні американські газети. Повідомлялося, що Ірина дізналася про Саманту Сміт і звернулася до Андропова з проханням звільнити її батька з табору і відпустити її сім’ю в Ізраїль.

Юрій Тарнопольський, який зараз живе в США, розповів, що лист, про який повідомляла західна преса, написав друг сім’ї – не стільки сподіваючись допомогти самому Юрію, стільки розраховуючи привернути увагу на Заході до долі радянських політвязнів.

“Моя дружина вмовила нашу дочку підписати це. Ірина в цьому участі не брала і ніколи не пишалася тим, що це підписала”, – розповів Юрій Тарнопольський.

Втім, було безліч дітей, які дійсно брали приклад з Саманти.

Сара Йорк, яка написала лист Мануелю Норьєзі.

У 1988 році 10-річна Сара Йорк зі штату Мічиган написала лист ворогові власної країни – лідеру Панами Мануелю Норьєзі. Сара хотіла дізнатися, чи насправді Норьега такий монстр, як розповідає американське телебачення, але ще більше їй хотілося отримати від Норьеги в подарунок його головний убір. Її батько, колишній шахтар, перекваліфікувався в охоронця в місцевій в’язниці, і колекціонував капелюхи.

“Я чула про Саманту ще до початку листування з Нор’єгою. Вона мене надихнула, – розповіла Сара. – Звичайно, я розуміла, що мені до неї далеко. Вона була така гарна, так хотіла миру, і звичайно, вона служила для мене прикладом”.

Норьєга теж відповів Сарі, і не тільки відправив їй капелюх, але і запросив погостювати з батьками у нього в Панамі. Сім’я прийняла запрошення, не звертаючи увагу на дзвінок від конгресмена, який спробував відрадити їх від поїздки.

Коли над Нор’єгою йшов суд в США, Сара захищала його перед журналістами, розповідала їм про те, що вона знала іншого, доброго Норьєгу, а не торгівця наркотиками. Зараз Сара Йорк живе на фермі на півночі штату Вісконсін, де виховує двох дітей і грає з чоловіком кантрі.

Загибель Саманти Сміт

Саманта Сміт до свого листа Андропову, за словами її матері, мріяла стати ветеринаром і балериною одночасно.

Після поїздки в СРСР Саманту стали запрошувати на телебачення: брати інтерв’ю в кандидатів в президенти від Демократичної партії, потім – зніматися в серіалах. Самантою зацікавився Голлівуд. 25 серпня 1985 року вона з батьком поверталася додому з Лондона зі зйомок серіалу Lime Street.

Невеликий літак Beechcraft 99, що виконував рейс з Бостона в штат Мен, невдало зайшов на посадкову смугу і розбився. Загинули всі шість пасажирів і двоє пілотів.

Радянська преса “між рядків” натякала на те, що Саманту могли вбити: причина катастрофи невідома, літак безпечний, а Смітам, нібито, погрожували.

Джейн Сміт каже, що у неї немає причин сумніватися у висновках розслідування, проведеного Національним комітетом безпеки транспорту: “Журналісти з Росії часто запитували мене, чи вірю я, що авіакатастрофу підлаштували. Я не можу знати напевно, але у мене немає підстав вважати, що це була змова”.

Журналіст і письменник Генріх Боровик також вважає такий сценарій малоймовірним. “Я не думаю, що це були чиїсь підступи, то чи ФБР, то чи МГБ. Хоча ми жили в такий небезпечний час, в розпал холодної війни, коли думка, що її вбили, могла здаватися логічною і навіть природною, – казав Боровик. – Я, звичайно, замислювався про такий варіант, але мені здавалося, що цього не повинно бути. Не те, що не може бути, але не повинно бути”.

Однак багато хто досі пише, що Саманту вбили агенти як не КДБ, то ЦРУ. Хоча, здавалося б, ні в СРСР, ні в США не було причин бажати її смерті, міф про змову народився відразу після авіакатастрофи і пережив холодну війну.

“Нам розповідали з тієї точки зору, що ця катастрофа була влаштована спеціально, щоб її усунути, тому що вона заважала американському уряду”, – розповіла Анна Черніна, яка закінчила 4-у англійську спецшколу в Москві.

Катя Личова і Анна Черніна, які також писали листи американцям

Анна Черніна теж колись написала “політичний” лист – американському астрофізику Чарльзу Хайдеру, якого вона вирішила умовити припинити багатомісячне антиядерне голодування біля Білого дому.

У спецшколі, де навчалася Анна, всі постійно щось підписували заради миру. Саме з цієї московської школи, де було багато дітей дипломатів і держслужбовців, в 1986 році на роль “радянської Саманти Сміт” вибрали 11-річну Катю Личову для поїздки в США і зустрічі з Рональдом Рейганом.

“Катя Личова відкрила нам вікно в світ капіталізму. Після її поїздки в США до нас в школу ринули американські делегації. Вони привозили нам купи листів американських дітей. Ми писали відповіді”, – розповіла Анна Черніна, що отримала від своєї американської подруги по листуванню в подарунок ляльку Барбі.

Анна каже, що всі діти з її школи хотіли бути схожими на Катю – часто з меркантильних міркувань: “Чому ми всі хотіли бути як Катя? Ми всі хотіли поїхати в Америку. Хотіли зайти там в магазин, купити собі яскравих речей, ручок, гумок”.

Каті Личовій, втім, не вдалося увійти в історію, як Саманті – адже це не вона написала лист Рейгану, на роль народного дипломата її призначили зверху. Та й холодна війна тоді вже підходила до кінця.

У інтернеті є сайт англійською, в память про Саманту Сміт: https://www.samanthasmith.info/

Читайте також про те, як єврейка Хесс Левінсонс Тафт виявилася “ідеальною арійською дитиною”.