Дельфіна Лалор – одна з найжорстокіших вбивць в історії Нового Орлеана
10 квітня 1834 над Новим Орлеаном пролунав дзвін – з вишки пожежної станції сигналили про пожежу у Французькому кварталі, де проживали найзаможніші городяни. Як виявилося, горів розкішний триповерховий особняк за адресою Ройял-стріт, 1140, що належав добре відомій в місті світській левиці Мері Дельфіні Лалор (Marie Delphine LaLaurie) і її чоловікові, доктору медицини.
Незважаючи на те, що будинок палав, власниця не поспішала виходити на вулицю, активно борячись вогнем. Пожежні спочатку подумали, що господиня вдома одна, поки не дісталися до горища, яке вже охоплювало полум’я. Двері в приміщення, розташоване під самим дахом, були замкнені і Дельфіна відмовилася давати пожежникам ключі. Вогнеборцям довелося їх виламати. Те що побачили пожежники в напівтемному задимленому приміщенні, залишилося в їх пам’яті назавжди і, напевно, не раз снилося в нічних кошмарах. На горищі знаходилися семеро чорношкірих рабів, стан яких було вкрай важким. Але причиною їхніх страждань було зовсім не полум’я, що підбиралося з нижніх поверхів. Всі ці люди були безжально понівечені і виснажені до краю.
Кров, зламані кінцівки, жахливі шрами і синці – це не найстрашніше, що постало перед очима мужніх борців з вогнем. У одного з чоловіків був проломлений череп і в зяючому отворі перебувала палиця, якою, очевидно, намагалися перемішувати його мозок. Роти кількох нещасних були щільно зашиті нитками. У однієї з жінок були зламані руки в кількох місцях і їм спеціально дали неправильно зростися. Через це вона була схожа на краба і пересувалася по підлозі як величезна комаха. В іншої рабині були ампутовані руки і частково знята з тіла шкіра. Так описували цю подію газети, але не виключено, що репортери могли дещо перебільшити реальність. У будь-якому випадку, було очевидно, що до рабів застосовувалися нелюдські тортури і знущання.
В той час рабів продавали і навіть обмінювали на речі, але калічити їх, а тим більше вбивати, було не прийнято. За переказами, крім сімох напівживих рабів, на горищі було і кілька трупів, які вже почали розкладатися.
Звістка про страшну знахідку миттю поширилася містом і біля будинку Лалор, де тільки що загасили пожежу, зібрався розлючений натовп, що вимагав смерті власниці. Навіть в Сполучених Штатах, де на початку XIX століття чорношкірі раби прирівнювалися до речей, такі звірства викликали обурення. Але мадам Лалор уникла лінчування, тому що вона просто зникла. Скориставшись тим, що юрба переймалася жахливою знахідкою на горищі, садистка втекла і встигла сісти на корабель, що відправлявся до Франції. Натовп в пориві люті зруйнував ту частину будинку, яку встигли врятувати від вогню.
Ким була мадам Лалор і чому стала нелюдським монстром? Народилася Дельфіна в 1780 році в Новому Орлеані, в забезпеченій сім’ї работорговця Бартолом’ю Луїса Макарті. Очевидно, що у юної Макарті був не вельми приємний характер, оскільки не зважаючи на вроду і хороше придане, вона вийшла заміж тільки в 25 років. З першим чоловіком, іспанцем Доном Рамоном де Лопес, Дельфіна прожила всього 4 роки. Її чоловік, високопоставлений іспанський офіцер, несподівано захворів та помер під час сімейної поїздки в Мадрид. Від першого чоловіка жінка народила дочку – Марію Борджіа Дельфіну Лопес. Мати дуже любила дитину і балувала, як тільки могла. Пізніше Дельфіна Макарті вийшла вдруге, за багатого банкіра Жана Бланке, який також помер від швидкоплинної недуги через 8 років спільного життя. Бланке залишив і без того багатій дружині непоганий капітал, який зробив її однією з найперспективніших вдів міста.
Поживши в своє задоволення майже 9 років, жінка знову вийшла заміж, на цей раз за лікаря Леонарда Луїса Ніколя Лалор, перетворившись в Дельфіну Лалор. З чоловіком вони набули ділянку землі у Французькому кварталі і в 1832 році на цьому місці з’являється той самий зловісний особняк з адресою 1140 Ройал-стріт (1140 Royal Street). Таємниці нового сімейного життя мадам Лалор не збереглися, але відомо, що в особняку з камерою тортур на горищі, жінка жила з чоловіком, 4 дочками від різних шлюбів і прислугою. У вищому світі Дельфіну знали як освічену і дуже милу даму, але поширювалися чутки, що насправді в ній ховається диявол.
Прислугою в особняку Лалор, по звичаю тих часів, були чорношкірі раби. Жителі півдня ніколи не церемонилися зі своїм “двоногим майном”, але мадам була не такою. Її слуги завжди були добре одягнені й нагодовані, викликаючи заздрість сусідських рабів. Двом Дельфіна навіть подарувала свободу, що за місцевими мірками було не тільки актом марнотратства, а й неймовірною філантропією. Зазвичай умови життя рабів у місті були кращими, ніж на фермах, але і тут все залежало від господаря.
Але те, що бачила громадськість – це була лише парадна сторона життя сім’ї Лалор. Ходили наполегливі чутки, що рабів у жінки набагато більше, ніж думають городяни і ті, кого Дельфіна не показує, зовсім не здаються щасливими. Злі язики навіть стверджували, що чоловік світської левиці проводив експерименти над людьми в спеціально облаштованій таємній лабораторії в надрах будинку. Перші підозри про те, що чутки про Лалор небезпідставні, з’явилися після дивного самогубства 12-річної дівчинки-рабині, яка виконувала обов’язки покоївки. Дитина вилізла на дах будинку і кинулася звідти на бруківку. В той час таким дрібницям не надавали особливого значення, але поліцію насторожило, що Лалор застали за таємним похованням жертви суїциду в саду будинку.
Після цього випадку всі згадали, що до цього один з рабів Дельфіни викинувся з вікна третього поверху і теж розбився насмерть. Вікно після цього заклали цеглою, щоб подібне не повторювалося. Обурення громадськості змусило поліцейських з’явитися до Лалор за поясненнями. Крім самої мадам, яка не сказала поліції нічого цікавого, таємно допитали і прислугу будинку. Раби, що належать Дельфіні, здавалися переляканими і були дуже небагатослівні. Але все ж з їхніх розповідей вдалося дещо дізнатися. Як виявилося, дівчинка наклала на себе руки, адже піддалася покарання батогом за те, що боляче смикнула за пасмо волосся господиню при розчісуванні. Після екзекуції дама пообіцяла дитині придумати більш витончене покарання, після чого та вчинила самогубство.
Чоловік, що викинувся з вікна, також наклав на себе руки через смертельний страх перед витонченими покараннями, на які не скупилася господиня з її бурхливою фантазією. Таке ставлення до прислуги, хоч і чорношкірої, слідство визнало неприпустимим. Суд засудив Дельфіну Лалорі до великого грошового штрафу і змусив продати 9 рабів, щоб врятувати їх від катувань. Хоч покарання було легким, сам факт суду зіпсував репутацію мадам і змусив її вести замкнутий спосіб життя.
З моменту останнього судового засідання до пожежі пройшло зовсім небагато часу. Оглядаючи те, що залишилося від будинку після вогненної стихії і погрому, поліція встановила, що будинок, найімовірніше, підпалили зсередини. Була підозра, що це зробила 70-річна кухарка, яку господиня будинку прикувала до плити ланцюгом.
Про долю жертв садистки відомо зовсім мало. Всі сім понівечених рабів вижили і після порятунку з особняка Дельфіни жили в міській в’язниці. Щоб задовольнити цікавість жителів Нового Орлеана, міська влада дозволила водити до них екскурсії, на які загалом прийшло більше 4 тисячі осіб. Будинок, де відбувалися жахливі події, відновили і сьогодні він є однією з пам’яток Нового Орлеана. В кінці XIX століття, в ході реконструкції, в його підвалі були виявлені кілька людських скелетів, замурованих під підлогою. З того часу особняк багато разів змінював власників і має погану славу будинку з привидами.
Дельфіна Лалор заслуговувала найсуворішого покарання, але не зазнала жодного. За свідченнями письменниці Гаррієт Мартіно, після пожежі Дельфіна сіла в карету і поїхала на набережну, де потайки сіла на шхуну, що прямувала в штат Алабама, а потім в Париж. У Парижі вона жила з дочками Мері-Луїз Полін і Луїз-Мері Лор і сином Жан-П’єром Полін. Зберігся лист сина від 15 серпня 1842 року, в якому Жан-П’єр писав, що Дельфіна має намір повернутися в Новий Орлеан. У цьому ж листі він написав, що Дельфіна явно не до кінця усвідомлює серйозність причин її втечі звідти. Мабуть, під тиском дітей, Дельфіна все-таки відмовилася від планів повернення.
Обставини смерті Дельфіни до кінця неясні. В 1888 році Джордж Вашингтон Кейбл розповів в ту пору популярну, але досить сумнівну історію про те, що на полюванні Дельфіну вбив кабан. Хай там як, але в кінці 1930-х Юджин Бакс, що служив могильником на Сент-Луїському кладовищі аж до 1924 року, виявив стару тріснуту мідну пластину з написом: «Мадам Лалор, в дівоцтві Марі Дельфіна Макарті, померла в Парижі 7 грудня 1842 року». Згідно з архівами Парижа, її рік смерті був 1849-й.
